Бібліотека Ярослава Мудрого — за літописними свідченнями, перша бібліотека Київської Русі, що розташовувалася на території Софійського Собору в Києві.
Історія
Час заснування бібліотеки невідомий. У «Повісті временних літ» про неї згадується під 1037 роком. Віддаючи належне Ярославу Мудрому, літописець після розповіді про користь книг, які — «суть реки напояющие вселенную», говорить, що «Ярославъ же сей, якоже рекохом, любил бе книги, много написав и положи в святей Софии церкви».
Це єдина згадка в літописних джерелах про першу бібліотеку Київської Русі. Подальша її доля невідома. Мало відомостей і про первинне місце розташування книгозбірні й книгописної майстерні при ній, а також про кількісний і якісний склад її фонду.
Щодо книжок бібліотеки, літопис наголошує на винятково церковному їх спрямуванні. Очевидно, більшість із них справді були церковними, адже потреба в них диктувалася поширенням на Русі християнства. Одначе поряд з церковними перекладалися, очевидно, й книжки, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філосовські та юридичні трактати, публіцистичні твори. Саме вони послужили основою для перетворення Софії Київської на центр літописання і передової думки.
У Софії Київській було укладено перший літописний звід 1037-39 років, написано і проголошено знамените «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона, створено «Ізборник Святослава», написано «Послання до Смоленського пресвітера Фоми» київського митрополита Климента Смолятича. Знайомство з творами Іларіона і Климента Смолятича переконує в тому, що їм були відомі основні положення філософських вчень Платона, Арістотеля та інших філософів давніх часів.
Є підстави стверджувати, що бібліотека Софії Київської і книгописна майстерня, заклали основу бібліотеки Києво-Печерського монастиря, а також бібліотек інших великих міст Київської Русі. За підрахунками фахівців, книгозбірня Софійського собору налічувала понад 950 томів.
З приводу подальшої долі бібліотеки думки дослідників розділилися. Одні вважають, що частина її книг напередодні монголо-татарської навали розійшлася по бібліотеках різних соборів і монастирів, а решта загинула 1240 року при спаленні Києва. Інші сподіваються, що книги вдалося сховати десь у київських, а то навіть і прикиївських підземеллях. На думку відомого російського дослідника-книгознавця М. Розова, сліди бібліотеки Ярослава треба шукати в «Ізборніку Святослава», а також у 20 інших давньоруських рукописах, які зберігаються в Санкт-Петербурзі в Російській національній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. Можливо, якісь книжки із Софії були переміщені в Києво-Печерський монастир. Павло Алеппський 1653 року писав, що в Києво-Печерському монастирі є прекрасне книгосховище з безліччю дорогих книг, у тому числі й пергаментних, яким не менше 500 років.
Проте бібліотека Києво-Печерського монастиря згоріла 1718 року, і визначити, які книжки із Софійського собору були в ній, вже неможливо.
_____
Пошуки і версії про місцезнаходження
Софійський собор у Києві.
Розкопки під Софійським собором були зроблені в 1916 році, після того, як поблизу храму стався обвал грунту. У результаті відкрилася частина підземних переходів, всередині яких знайшли берестяну записку: "Якщо хто Найді цей хід той Найді велій скарб Ярослав» («Хто знайде цей хід, той знайде великий скарб Ярослава»). Однак схованка була порожня, а на стіні був напис про те, що він був розграбований. Про автентичності обох написів немає єдності думок до цих пір. Згідно зі звітом Археологічної комісії, розкопки були припинені для того, щоб запобігти несанкціонованому пошук скарбів місцевих жителів. Сумніви в збереження колекції висловлювалися неодноразово. Вони пов'язані з численними пожежами та розграбування Києва. Найбільш ранні з них, в яких вже фігурують книги, відносяться до 1169 (взяття Києва Мстиславом) і 1206 (нашестя половців) років.
За іншою версією, бібліотека могла бути захована митрополитом Іларіоном в катакомбах Києво-Печерської лаври після його сварки з князем. У цьому випадку в складі бібліотеки могли виявитися книги грецьких іконописців, які розписували в XI столітті монастирські храми. Крім того, є відомості про те, що в 1106 році свою бібліотеку передав у дарунок монастирю правнук Ярослава князь Святослав Давидович Чернігівський, який прийняв постриг під ім'ям Миколи Святоші.
Ще в 1653 році повідомлялося про те, що в лаврі є великі збори стародавніх книг, проте в 1718 році в монастирі сталася спустошливий пожежа, і воно повністю згоріло. Існує версія про те, що частина книг була захована в катакомбах в 1665 році.
Ще одна версія пов'язана з Успенським собором Києво-Печерської лаври. У 1898 році в ньому вже знаходили скарб - «потаємну» монастирську скарбницю, заховану в 1718 році. У 1941 році, під час відступу радянських військ, собор був висаджений у повітря, проте під ним вціліли катакомби. Відомо, що в них зберігалися мощі одного із засновників лаври святого Феодосія.
Також серед місць, де може знаходитися легендарний скарби, називають «Звіринецькі печери» поблизу Видубицького монастиря, а також підземелля зруйнованого Межигірського монастиря.
Цікаві факти
Висловлювалися припущення про те, що частина княжого книгосховища увійшла в не менш легендарну Бібліотеку Івана Грозного.
У наші дні бібліотеку намагалися відшукати методами біолокації.
Ім'ям Ярослава Мудрого названа одна з бібліотек Ярославля.
Бібліотека була заснована великим князем у 1037 році як книгосховище Софійського собору Києва. Собор, в якому в ті часи знаходилася кафедра київського митрополита, був центром духовного і культурного життя держави. Саме в його численних приміщеннях розташовувалася одна з перших в Україні шкіл, були майстерні перекладачів та переписувачів. Біля стін собору проводилися народні збори, на яких вирішувалися основні питання зовнішньої і внутрішньої політики.
Князь створював бібліотеку протягом сімнадцяти років - до своєї смерті. Саме створював, а не збирав, оскільки кожну книгу доводилося перекладати з грецької, болгарської або інших мов, а потім вручну переписувати і переплітати. Ярослав був поліглотом, тому історики вважають, що він теж міг брати участь у цій кропіткій роботі. У результаті вдалося виготовити близько тисячі книг.
Кожна рукописна книга була справжнім шедевром. Папери тоді ще не було, тексти писалися на пергаменті, який робили зі шкіри молодих телят чи овець. Для створення однієї книги середнього розміру було потрібно ціле стадо телят ... Палітурки виготовлялися з сап'янової шкіри і прикрашалися золотом, сріблом зі вставками з алмазів, смарагдів і перлів.
Опис спроби віднайти бібліотеку Ярослава, описаний Сергієм Пауком, незалежним дослідником та письменником
Опис спроби віднайти бібліотеку Ярослава, описаний Сергієм Пауком, незалежним дослідником та письменником
Влітку 1998 року, запросивши відомого українського фахівця з біолокації, академіка і професора Павловца І.М., ми вирішили ретельніше вивчити це питання безпосередньо в самій Софії Київській, заручившись заздалегідь підтримкою і дозволом тодішнього директора цього всесвітньо відомого національного держзаповідника пані Ачкасової В.М.
Пізніше ми з Павловцем І.М. за допомогою його методів, а також пекторалі та місцевих краєзнавців знайшли під Мелітополем Запорізької області України гігантські підземні структури, розташовані, з урахуванням даних інших фахівців, приблизно на площі близько 9 кв. км.! (Але, про це докладніше буде написано в інших статтях.).
Отже, дочекавшись вихідного, коли в Софії не було відвідувачів, ми приступили до спеціальних досліджень. Довго прилади «мовчали», але потім спеціальні телескопічні тензори та інша спец. апаратура стали давати потрібну інформацію. До речі, біолокаційні дослідження як в Україні, так і за кордоном, дають досить непогані результати і успішно застосовуються при пошуках корисних копалин, води, підземних порожнеч та ін. з якнайдавніших часів /згадайте лозоходців/, біолокація, тобто знаходження чого-небудь за допомогою біологічних індикаторів, відома декілька тисячоліть, використовують її і зараз, деколи економлячи значні кошти, що її робить досить ефективною і вельми достовірною.
Так, в Західній Європі в середні століття більше 70% різних родовищ корисних копалин було відкрито із застосуванням біолокації. Пригадую, що в Україні раніше було навіть спеціальне Управління в Міністерстві геології із специфічною назвою - “Укрбіолокація”. Скептикам, також корисно буде дізнатися, що біолокація вперше визнана на державному рівні і в Україні.
Так, розпорядженням Держстандарту України № 257 від 27.7.1995. р. в класифікатор професій офіційно введені: “оператор біолокації” (3111) і “майстер біолокації” (1222.2) і ін. /Зараз більш частіше застосовуються т.з. георадари, які постійно удосконалюються./
В результаті вказаних спецдосліджень підлоги Софії Київської нам вдалося виявити на великій глибині раніше невідомий комплекс підземних ходів і скласти їх план, який офіційно зареєстрований як відкриття (Авторське свідоцтво (УФАМТ) № 670 від 16.02.1999 р.) (див. фото, темна лінія на тротуарі приблизно «вказує» де проходить виявлений підземний хід виходить з під будівлі собору).
При цьому в правому дальньому кутку від входу на великій глибині (біля 11 м.- це висота 4-х поверхового будинку!) розташована потайна кімната близько 120 куб. м.! Ці дані пізніше ще раз перевірили двоє вчених, серйозні фахівці з біолокації, академіки (І. Батулін і А. Шевченко), які також підтвердили нашу знахідку. (див. План-схему Софії Київської в розрізі).
А раптом саме в ній і зберігається знаменита БІБЛІОТЕКА (книгосховище) Ярослава МУДРОГО!?. (Адже недаремно аналогічна бібліотека Івана ГРОЗНОГО відвіку вважалася скарбом Російської імперії номер 1. Адже Іван ГРОЗНИЙ як і Ярослав МУДРИЙ, який побудував Софію Київську, споріднені один одному, оскільки обидва – Рюріковичи, які правили на Русі близько 800 років до Романових. Можливо, що родові таємниці, в т.ч. і зі збереження стародавніх текстів, книг і цінностей вирішувалися аналогічним чином, причому споконвіку.
Так, наприклад відомо, що фундація Покровського собору в Москві, більше відомого як храм Василя Блаженного, - (подклет) ще в часи правління Івана Грозного служила місцем зберігання міської скарбниці, грошей і цінностей багатих городян, що трохи не стало причиною підпалу Москви в 1595 році, під час якого нібито повинно було здійснитися пограбування.
Мабуть аналогічні сховища мали і інші староруські собори і т.п.
Не слід забувати, що всі російські царі мали обширні зв'язки з іншими царськими дворами, а також масу родичів при тих дворах. Це було завдяки міждержавним царственим шлюбам. Споконвіку вважалося, що дуже цінну бібліотеку привезла з собою разом зі своїм багатим приданим Софія Палеолог.
Цікаво, що весільний караван Софії складався з 30 підвод (іноді говорять, що їх було 70), наповнених книгами з візантійської імператорської бібліотеки. ( Софія Фомінішна Палеолог, /Зоя Палеолог/ (померла 7.4.1503), племінниця останнього візантійського імператора Костянтина XI Палеолога, з листопада 1472 дружина великого князя Івана III Васильовича. Ім'я Софії вона отримала в Росії. Шлюб з Софією Палеолог Іван III використовував для зміцнення престижу Русі в міжнародних відносинах і авторитету великокнязівської /царської/ влади усередині країни.)
У бібліотеці Софії були античні рукописи, грецькі і єврейські книги, глиняні таблички і тексти на листах золота. Але не це було найціннішим. Найімовірніше, в бібліотеку входили скрижалі і скринька-ковчег з рукописами, були там і грецькі пергаменти, латинські хронографії, староєврейські манускрипти.
Книги нібито зберігалися в трьох склепінчастих підвалах біля покоїв царя. Про це свідчать деякі джерела. Але знаменита бібліотека таємничо зникла і до цих пір не знайдена. Прийнято вважати, що слід її обривається в Олександрівській Слободі (нині м. Олександрівськ). Коли бібліотека в XVI столітті потрапила до Росії, книжкові збори називали "антична ліберія".
В "Оповіді про Максима Філософа" відомого автора, описується момент входження його в книгосховище: Государь великий князь Василий (отец Ивана ГРОЗНОГО) отверзе царская сокровищница... и обрете в некоторых полатах бесчисленное множество греческих книг, словенским же людям отнюдь неразумны..." Також відомо, що на рубежі XVI і XVII століть бібліотека раптом зникла.
І в першу чергу зникла вона з опису майна царського двору. У ній згадуються тільки п'ятдесят три рукописні і друкарські книги на церковнослов’янській. І це все. А куди ж поділися глиняні таблички з клинописом та інше? До речі, літописи згадують, що цар спав на своїй скарбниці (а "ліберія" входила до неї), тобто на підземному сховищі. Секрет цієї схованки перед своєю смертю Софія відкрила синові Василю, який залучив до перекладу книг ченця Максима Грека. Через багато років в заповітне підземелля часто спускався Іван Грозний, приводив він туди і свого сина Івана. Ще одне письмове свідоцтво існування бібліотеки — «Лівонська хроніка» Франца Нієнштедта (1540–1622 рр.), де автор приводить розповідь пастора Веттермана, який переселився із завойованого Дерпта до Москви.
Пастор був людиною освіченою, знав декілька мов, у тому числі і грецьку. Його, як ученого, дуже поважав великий князь. Він велів показати йому свою бібліотеку, сподіваючись на допомогу в перекладі. Веттерман так захоплювався книгами, що сказав — він готовий віддати все своє майно за те, щоб ці книги опинилися в протестантських університетах, бо вони принесуть величезну користь християнству.
У 1819 році в архіві р. Пярну професор Х. Добелов знайшов список книг з бібліотеки Івана Грозного. Це була чорнова записка перекладача, в якій називалося 800 книг, багато з яких, як наголошувалося, були в золотих палітурках. До наших днів дійшли легенди про те, що на території московського кремля є підземний хід і всілякі схованки, в яких захована царська бібліотека, яку безуспішно шукали від Петра 1 до Наполеона Бонапарта.
У 1934 році знайшли закритий вхід в підземний тунель. Але до 7 листопада уряд наказав зупинити роботи, замурувати хід і приготувати Червону площу до святкового параду. У 1963 році була створена суспільна комісія з пошуку бібліотеки, яку очолив академік Тихоміров.
Був навіть складений прекрасний план, але на тому тоді все і закінчилося. Пригадую, що московські дослідники при пошуках бібліотеки Івана ГРОЗНОГО знайшли в старовинних текстах згадку, що кожного разу як доводилося відкривати це потаєне книгосховище доводилося. «проламувати стелю»! Іншими словами, це такий «кам'яний мішок» на великій глибині, куди можна було потрапити тільки розкривши кам'яний купол цього підземного книгосховища.
Мабуть щось подібне знаходитися і під підлогою Софії Київської. Ось як фахівці зазвичай говорять про відношення Ярослава МУДРОГО до книг: «Ярослав дуже любив книги і часто читав їх. Зібравши багато книгописців і перекладачів, він помножив число книг на Русі і поступово ввів їх у застосування. З того часу книжкова премудрість міцно затвердилася серед росіян».
Слід зазначити, що книжкові збори виникали в Києві і до Ярослава. Наприклад, його батько Володимир Святославович, за твердженням літописця, "любив словеса книжні і володів, мабуть, бібліотекою...".
Саме слово "бібліотека" в Стародавній Русі майже не вживалося. У різних містах Русі приміщення для книг мали самі різні назви: "книгохранителька", "книгосховище", "книгохранильня", "книгосховищиця", "зберігальна скарбниця", "книжкова кліть", "книжкова палата" і т.п.
Вперше слово "бібліотека" зустрічається в знаменитій Геннадієвській біблії 1499 року. Термін "бібліотека" був для росіян ще незвичний, тому на полях проти нього перекладач зробив пояснення - "книжковий будинок".
А ось витяг з «Цікавої газети»: У літописній статті 1037 року "Повісті тимчасових років" розповідається про заснування першої на Русі бібліотеки київським князем Ярославом МУДРИМ. Це була знаменна подія в житті всієї староруської держави.
На перший погляд, питання про час заснування бібліотеки Ярослава МУДРОГО може показатися чисто риторичним. Літопис говорить про цю подію у 1037 році, і, отже, саме цю дату слід вважати єдино вірною. Але ж в літописній статті йдеться не про завершення будівництва Софієвського собору, а лише про закладення: "В Лето 6545 (1037). Заложи Ярослав церковь святыя Софья, митрополь ". Куди ж у такому разі була покладена бібліотека Ярослава?
На думку багатьох дослідників, закладення центрального храму Русі відбулося (як про це і мовиться в " Повести временных лет ") в 1037 році, а його завершення відносилося до 40-х і навіть 50-м років XI століття. Приймаючи цю точку зору (саме вона була довгий час хрестоматійною), учені змушені були з сумнівом відноситися до розповіді літопису про закладення бібліотеки в 1037 році.
Нещодавні дослідження — археологічні, архітектурні та історичні — переконливо довели, що в російському літописі під 1037 роком йдеться не про початок, а про завершення будівництва Софії Київської. Отже, в тому ж році була заснована і перша староруська бібліотека.
Які ж книги знаходилися в бібліотеці Софієвського собору або вийшли з її книгописчої майстерні?
Літопис підкреслює їх виключно церковний характер. Необхідність в такій літературі диктувалася широким розповсюдженням на Русі християнства. Проте разом з церковними переводилися, поза сумнівом, і книги, що містять відомості з світової історії, географії, астрономії, філософії і юридичних трактатів, публіцистичних творів.
Саме вони послужили основою для перетворення Софії Київської в центр літописання, осередку передової думки Русі XI сторіччя. Тут було складено перший староруський літописний звід 1037—1039 років, написано і проголошено знамените "Слово Іларіона", розроблені основи першої збірки законів Староруської держави — "Російська правда", створені "Ізборник Святослава" і "Послання до Хоми пресвітерові Смоленському" і багато інших творів.
Знайомство з працями двох російських митрополитів — Іларіона і Клима Смолятича переконує нас в тому, що їх авторам були відомі основні положення філософських учень Гомера, Платона, Арістотеля та інших стародавніх філософів. Відомо, що одна з дочок Ярослава 1 Мудрого – Ганна Київська, після одруження стала королевою Франції, куди привезла дуже дорогу на ті часи євангеліє з бібліотеки батька. (Її називали «Ганна російська – королева французька». Примітно, що вона особисто підписувала всі державні папери Франції, оскільки її чоловік король Франції Генріх 1 був … неграмотний! /) З тих пір, за традицією, що склалася, вступаючи на престол всі королі Франції присягали на цьому стародавньому євангелії, привезеному колись із стародавнього Києва.
Цікаво, що влітку 2005 року королеві Франції з династії Рюріковичів Ганні Київській за особистим розпорядженням Президента України В.А. Ющенко був поставлений у Франції (м. Санліс) красивий пам'ятник.
У справі освіти Русі книгописальна майстерня і бібліотека зіграли не меншу роль, ніж сама Софія в розповсюдженні і затвердженні християнства. Книги, що вийшли з її стін, послужили основою для появи нових бібліотек, у тому числі і величезної бібліотеки Печерського монастиря, який вже з кінця XI століття перетворюється на найбільший центр культурного життя Київської Русі.
"Зерна книжкової мудрості", посіяні Ярославом, дали пишні сходи по всій країні.» Тут хочу додати, що ймовірно колись в Софії Київській зберігався і своєрідний держархів, де зберігалися договори з Візантією, інші грамоти та договори і т.п. державна документація Староруської держави. І далі: «…І, нарешті, про подальшу долю бібліотеки Софійского собору. Чи можемо ми відшукати сліди її книжкових зборів, які налічували більше 950 томів, або вона загинула в страшні для Києва грудневі дні монголо-татарського нашестя 1240 року? Із цього приводу думки дослідників розділилися. Одні вважали і вважають, що книги бібліотеки Ярослава МУДРОГО розійшлися по бібліотеках різних соборів і монастирів, а пізніше влилися в державні і приватні збори».
Ряд дослідників вважає, що книжкові збори Софієвсього собору не загинули і зберігаються десь в київських підземеллях. Оскільки печерних лабіринтів в Києві багато (більше 50!), то і версій про те, в якому з них захована бібліотека Ярослава МУДРОГО, багато. Пригадую, як відомий український історик і археолог віце-президент Національної академії наук України, (колишній заступник Президента НАНУ ак. Б.Е. Патона), а нині Народний депутат Верховної Ради України (нині у фракції БЮТ) академік НАНУ пан П.П.Толочко (див. фото 8) свого часу очолював пошукову експедицію, яка вивчала стародавні київські підземелля, т.ч. і навколо Софії Київської. У мене навіть є його знаменита книга «Таємниці київських підземель», де він наводить багато цікавих фактів по Києву та ін.
Із слів екс-директора цього заповідника ніяких серйозних досліджень підлоги Софії Київської з часів війни, коли його нашвидку оглядали сапери після звільнення Києва не проводили. 1 грудня 1999 року мені навіть довелося передати складений нами план підземних структур Софії Київської представникам Управління державної охорони України, що охороняє Президента України, які побоювалися, щоб під час його інавгурації в Софії Київській при збігу великої кількості людей не провалилася б підлога під особами, що охоронялися, іноземними делегаціями та ін.
Але під час інавгурації і пізніше підлога Софії витримала випробування – ще раз підтвердивши, що і за старих часів будували ґрунтовно, на століття!
Нещодавно в Києві був затверджений спеціальний документ, який чітко обмежує охоронну зону Софії Київської, в якому зокрема відмічене наступне: “Софієвський собор був побудований в першій половині XI століття. Саме з нього почався розвиток кам'яної архітектури в Київській Русі.
Універсальне значення цього пам'ятника полягає в тому, що архітектура собору збереглася до наших днів майже без змін. На стінах собору - унікальний ансамбль монументального живопису: 260 кв. м мозаїки і близько 3 тис. кв. м фресок. У Софієвському соборі була створена перша на Русі бібліотека, яка, за припущеннями деяких археологів, може ще зберігатися в глибинах лабіринту підземних ходів Софії.
На території заповідника розміщені поховання київських князів, митрополитів Русі і самого засновника собору - Ярослава Мудрого. З 1990 року Софієвський собор значиться в "Списку світової і природної спадщини ЮНЕСКО". Таким чином, знову була підтверджена версія про можливе місцезнаходження легендарної бібліотеки, думаю, що тут знайшла віддзеркалення і наша версія, яку ми неодноразово докладали як керівництву заповідника, так і іншим зацікавленим особам і організаціям.
Але, не виключено, що там може знаходитися і схованка гетьмана Мазепи і т.п., який відомий і як відновник Софії Київської. Саме характерне українське бароко залишив нам після себе Мазепа, перебудувавши стародавні споруди. На нашу думку, в знайдений потайний хід без особливих зусиль можна потрапити з двору, де він виходить з під будівлі (фундамент якого всього біля 50 см.) у бік Трапезної.
Щодня над ним по невеликій доріжці проходять тисячі туристів і відвідувачів музею прямуючи до знаменитої дзвіниці стародавньої Софії або до пам'ятника Богдану Хмельницькому та ін. Не виключено, що один з ходів веде у бік річки Дніпро (у район адміністративної будівлі Міністерства закордонних справ України і верхньої станції київського фунікулера).
Природно, що при відповідних розкопках за участю археологів і фахівців необхідно прийняти всі необхідні заходи безпеки і збереження, оскільки пам'ятник до всього охороняється і ЮНЕСКО. Ймовірно, краще всього здійснити невеликий прокоп не в самому соборі, а на відкритій ділянці прилеглої території між будівлею Софії Київської і трапезною і спробувати зверху увійти до вказаної на схемі ділянки, виявленого підземного ходу, ведучого до потайної кімнати під підлогою будівлі собору.
Тепер, як кажуть, «розтин покаже!». Більш докладніше про це можна прочитати також в моїй книзі «Таємниці золотої пекторалі», в окремих статтях і в Інтернеті. ( Автор виражає особисту вдячність пані Н.М. Цуркан за надання консультативною та іншій допомозі при створенні даної та ін. статей).
Пізніше ми з Павловцем І.М. за допомогою його методів, а також пекторалі та місцевих краєзнавців знайшли під Мелітополем Запорізької області України гігантські підземні структури, розташовані, з урахуванням даних інших фахівців, приблизно на площі близько 9 кв. км.! (Але, про це докладніше буде написано в інших статтях.).
Отже, дочекавшись вихідного, коли в Софії не було відвідувачів, ми приступили до спеціальних досліджень. Довго прилади «мовчали», але потім спеціальні телескопічні тензори та інша спец. апаратура стали давати потрібну інформацію. До речі, біолокаційні дослідження як в Україні, так і за кордоном, дають досить непогані результати і успішно застосовуються при пошуках корисних копалин, води, підземних порожнеч та ін. з якнайдавніших часів /згадайте лозоходців/, біолокація, тобто знаходження чого-небудь за допомогою біологічних індикаторів, відома декілька тисячоліть, використовують її і зараз, деколи економлячи значні кошти, що її робить досить ефективною і вельми достовірною.
Так, в Західній Європі в середні століття більше 70% різних родовищ корисних копалин було відкрито із застосуванням біолокації. Пригадую, що в Україні раніше було навіть спеціальне Управління в Міністерстві геології із специфічною назвою - “Укрбіолокація”. Скептикам, також корисно буде дізнатися, що біолокація вперше визнана на державному рівні і в Україні.
Так, розпорядженням Держстандарту України № 257 від 27.7.1995. р. в класифікатор професій офіційно введені: “оператор біолокації” (3111) і “майстер біолокації” (1222.2) і ін. /Зараз більш частіше застосовуються т.з. георадари, які постійно удосконалюються./
В результаті вказаних спецдосліджень підлоги Софії Київської нам вдалося виявити на великій глибині раніше невідомий комплекс підземних ходів і скласти їх план, який офіційно зареєстрований як відкриття (Авторське свідоцтво (УФАМТ) № 670 від 16.02.1999 р.) (див. фото, темна лінія на тротуарі приблизно «вказує» де проходить виявлений підземний хід виходить з під будівлі собору).
При цьому в правому дальньому кутку від входу на великій глибині (біля 11 м.- це висота 4-х поверхового будинку!) розташована потайна кімната близько 120 куб. м.! Ці дані пізніше ще раз перевірили двоє вчених, серйозні фахівці з біолокації, академіки (І. Батулін і А. Шевченко), які також підтвердили нашу знахідку. (див. План-схему Софії Київської в розрізі).
А раптом саме в ній і зберігається знаменита БІБЛІОТЕКА (книгосховище) Ярослава МУДРОГО!?. (Адже недаремно аналогічна бібліотека Івана ГРОЗНОГО відвіку вважалася скарбом Російської імперії номер 1. Адже Іван ГРОЗНИЙ як і Ярослав МУДРИЙ, який побудував Софію Київську, споріднені один одному, оскільки обидва – Рюріковичи, які правили на Русі близько 800 років до Романових. Можливо, що родові таємниці, в т.ч. і зі збереження стародавніх текстів, книг і цінностей вирішувалися аналогічним чином, причому споконвіку.
Так, наприклад відомо, що фундація Покровського собору в Москві, більше відомого як храм Василя Блаженного, - (подклет) ще в часи правління Івана Грозного служила місцем зберігання міської скарбниці, грошей і цінностей багатих городян, що трохи не стало причиною підпалу Москви в 1595 році, під час якого нібито повинно було здійснитися пограбування.
Мабуть аналогічні сховища мали і інші староруські собори і т.п.
Не слід забувати, що всі російські царі мали обширні зв'язки з іншими царськими дворами, а також масу родичів при тих дворах. Це було завдяки міждержавним царственим шлюбам. Споконвіку вважалося, що дуже цінну бібліотеку привезла з собою разом зі своїм багатим приданим Софія Палеолог.
Цікаво, що весільний караван Софії складався з 30 підвод (іноді говорять, що їх було 70), наповнених книгами з візантійської імператорської бібліотеки. ( Софія Фомінішна Палеолог, /Зоя Палеолог/ (померла 7.4.1503), племінниця останнього візантійського імператора Костянтина XI Палеолога, з листопада 1472 дружина великого князя Івана III Васильовича. Ім'я Софії вона отримала в Росії. Шлюб з Софією Палеолог Іван III використовував для зміцнення престижу Русі в міжнародних відносинах і авторитету великокнязівської /царської/ влади усередині країни.)
У бібліотеці Софії були античні рукописи, грецькі і єврейські книги, глиняні таблички і тексти на листах золота. Але не це було найціннішим. Найімовірніше, в бібліотеку входили скрижалі і скринька-ковчег з рукописами, були там і грецькі пергаменти, латинські хронографії, староєврейські манускрипти.
Книги нібито зберігалися в трьох склепінчастих підвалах біля покоїв царя. Про це свідчать деякі джерела. Але знаменита бібліотека таємничо зникла і до цих пір не знайдена. Прийнято вважати, що слід її обривається в Олександрівській Слободі (нині м. Олександрівськ). Коли бібліотека в XVI столітті потрапила до Росії, книжкові збори називали "антична ліберія".
В "Оповіді про Максима Філософа" відомого автора, описується момент входження його в книгосховище: Государь великий князь Василий (отец Ивана ГРОЗНОГО) отверзе царская сокровищница... и обрете в некоторых полатах бесчисленное множество греческих книг, словенским же людям отнюдь неразумны..." Також відомо, що на рубежі XVI і XVII століть бібліотека раптом зникла.
І в першу чергу зникла вона з опису майна царського двору. У ній згадуються тільки п'ятдесят три рукописні і друкарські книги на церковнослов’янській. І це все. А куди ж поділися глиняні таблички з клинописом та інше? До речі, літописи згадують, що цар спав на своїй скарбниці (а "ліберія" входила до неї), тобто на підземному сховищі. Секрет цієї схованки перед своєю смертю Софія відкрила синові Василю, який залучив до перекладу книг ченця Максима Грека. Через багато років в заповітне підземелля часто спускався Іван Грозний, приводив він туди і свого сина Івана. Ще одне письмове свідоцтво існування бібліотеки — «Лівонська хроніка» Франца Нієнштедта (1540–1622 рр.), де автор приводить розповідь пастора Веттермана, який переселився із завойованого Дерпта до Москви.
Пастор був людиною освіченою, знав декілька мов, у тому числі і грецьку. Його, як ученого, дуже поважав великий князь. Він велів показати йому свою бібліотеку, сподіваючись на допомогу в перекладі. Веттерман так захоплювався книгами, що сказав — він готовий віддати все своє майно за те, щоб ці книги опинилися в протестантських університетах, бо вони принесуть величезну користь християнству.
У 1819 році в архіві р. Пярну професор Х. Добелов знайшов список книг з бібліотеки Івана Грозного. Це була чорнова записка перекладача, в якій називалося 800 книг, багато з яких, як наголошувалося, були в золотих палітурках. До наших днів дійшли легенди про те, що на території московського кремля є підземний хід і всілякі схованки, в яких захована царська бібліотека, яку безуспішно шукали від Петра 1 до Наполеона Бонапарта.
У 1934 році знайшли закритий вхід в підземний тунель. Але до 7 листопада уряд наказав зупинити роботи, замурувати хід і приготувати Червону площу до святкового параду. У 1963 році була створена суспільна комісія з пошуку бібліотеки, яку очолив академік Тихоміров.
Був навіть складений прекрасний план, але на тому тоді все і закінчилося. Пригадую, що московські дослідники при пошуках бібліотеки Івана ГРОЗНОГО знайшли в старовинних текстах згадку, що кожного разу як доводилося відкривати це потаєне книгосховище доводилося. «проламувати стелю»! Іншими словами, це такий «кам'яний мішок» на великій глибині, куди можна було потрапити тільки розкривши кам'яний купол цього підземного книгосховища.
Мабуть щось подібне знаходитися і під підлогою Софії Київської. Ось як фахівці зазвичай говорять про відношення Ярослава МУДРОГО до книг: «Ярослав дуже любив книги і часто читав їх. Зібравши багато книгописців і перекладачів, він помножив число книг на Русі і поступово ввів їх у застосування. З того часу книжкова премудрість міцно затвердилася серед росіян».
Слід зазначити, що книжкові збори виникали в Києві і до Ярослава. Наприклад, його батько Володимир Святославович, за твердженням літописця, "любив словеса книжні і володів, мабуть, бібліотекою...".
Саме слово "бібліотека" в Стародавній Русі майже не вживалося. У різних містах Русі приміщення для книг мали самі різні назви: "книгохранителька", "книгосховище", "книгохранильня", "книгосховищиця", "зберігальна скарбниця", "книжкова кліть", "книжкова палата" і т.п.
Вперше слово "бібліотека" зустрічається в знаменитій Геннадієвській біблії 1499 року. Термін "бібліотека" був для росіян ще незвичний, тому на полях проти нього перекладач зробив пояснення - "книжковий будинок".
А ось витяг з «Цікавої газети»: У літописній статті 1037 року "Повісті тимчасових років" розповідається про заснування першої на Русі бібліотеки київським князем Ярославом МУДРИМ. Це була знаменна подія в житті всієї староруської держави.
На перший погляд, питання про час заснування бібліотеки Ярослава МУДРОГО може показатися чисто риторичним. Літопис говорить про цю подію у 1037 році, і, отже, саме цю дату слід вважати єдино вірною. Але ж в літописній статті йдеться не про завершення будівництва Софієвського собору, а лише про закладення: "В Лето 6545 (1037). Заложи Ярослав церковь святыя Софья, митрополь ". Куди ж у такому разі була покладена бібліотека Ярослава?
На думку багатьох дослідників, закладення центрального храму Русі відбулося (як про це і мовиться в " Повести временных лет ") в 1037 році, а його завершення відносилося до 40-х і навіть 50-м років XI століття. Приймаючи цю точку зору (саме вона була довгий час хрестоматійною), учені змушені були з сумнівом відноситися до розповіді літопису про закладення бібліотеки в 1037 році.
Нещодавні дослідження — археологічні, архітектурні та історичні — переконливо довели, що в російському літописі під 1037 роком йдеться не про початок, а про завершення будівництва Софії Київської. Отже, в тому ж році була заснована і перша староруська бібліотека.
Які ж книги знаходилися в бібліотеці Софієвського собору або вийшли з її книгописчої майстерні?
Літопис підкреслює їх виключно церковний характер. Необхідність в такій літературі диктувалася широким розповсюдженням на Русі християнства. Проте разом з церковними переводилися, поза сумнівом, і книги, що містять відомості з світової історії, географії, астрономії, філософії і юридичних трактатів, публіцистичних творів.
Саме вони послужили основою для перетворення Софії Київської в центр літописання, осередку передової думки Русі XI сторіччя. Тут було складено перший староруський літописний звід 1037—1039 років, написано і проголошено знамените "Слово Іларіона", розроблені основи першої збірки законів Староруської держави — "Російська правда", створені "Ізборник Святослава" і "Послання до Хоми пресвітерові Смоленському" і багато інших творів.
Знайомство з працями двох російських митрополитів — Іларіона і Клима Смолятича переконує нас в тому, що їх авторам були відомі основні положення філософських учень Гомера, Платона, Арістотеля та інших стародавніх філософів. Відомо, що одна з дочок Ярослава 1 Мудрого – Ганна Київська, після одруження стала королевою Франції, куди привезла дуже дорогу на ті часи євангеліє з бібліотеки батька. (Її називали «Ганна російська – королева французька». Примітно, що вона особисто підписувала всі державні папери Франції, оскільки її чоловік король Франції Генріх 1 був … неграмотний! /) З тих пір, за традицією, що склалася, вступаючи на престол всі королі Франції присягали на цьому стародавньому євангелії, привезеному колись із стародавнього Києва.
Цікаво, що влітку 2005 року королеві Франції з династії Рюріковичів Ганні Київській за особистим розпорядженням Президента України В.А. Ющенко був поставлений у Франції (м. Санліс) красивий пам'ятник.
У справі освіти Русі книгописальна майстерня і бібліотека зіграли не меншу роль, ніж сама Софія в розповсюдженні і затвердженні християнства. Книги, що вийшли з її стін, послужили основою для появи нових бібліотек, у тому числі і величезної бібліотеки Печерського монастиря, який вже з кінця XI століття перетворюється на найбільший центр культурного життя Київської Русі.
"Зерна книжкової мудрості", посіяні Ярославом, дали пишні сходи по всій країні.» Тут хочу додати, що ймовірно колись в Софії Київській зберігався і своєрідний держархів, де зберігалися договори з Візантією, інші грамоти та договори і т.п. державна документація Староруської держави. І далі: «…І, нарешті, про подальшу долю бібліотеки Софійского собору. Чи можемо ми відшукати сліди її книжкових зборів, які налічували більше 950 томів, або вона загинула в страшні для Києва грудневі дні монголо-татарського нашестя 1240 року? Із цього приводу думки дослідників розділилися. Одні вважали і вважають, що книги бібліотеки Ярослава МУДРОГО розійшлися по бібліотеках різних соборів і монастирів, а пізніше влилися в державні і приватні збори».
Ряд дослідників вважає, що книжкові збори Софієвсього собору не загинули і зберігаються десь в київських підземеллях. Оскільки печерних лабіринтів в Києві багато (більше 50!), то і версій про те, в якому з них захована бібліотека Ярослава МУДРОГО, багато. Пригадую, як відомий український історик і археолог віце-президент Національної академії наук України, (колишній заступник Президента НАНУ ак. Б.Е. Патона), а нині Народний депутат Верховної Ради України (нині у фракції БЮТ) академік НАНУ пан П.П.Толочко (див. фото 8) свого часу очолював пошукову експедицію, яка вивчала стародавні київські підземелля, т.ч. і навколо Софії Київської. У мене навіть є його знаменита книга «Таємниці київських підземель», де він наводить багато цікавих фактів по Києву та ін.
Із слів екс-директора цього заповідника ніяких серйозних досліджень підлоги Софії Київської з часів війни, коли його нашвидку оглядали сапери після звільнення Києва не проводили. 1 грудня 1999 року мені навіть довелося передати складений нами план підземних структур Софії Київської представникам Управління державної охорони України, що охороняє Президента України, які побоювалися, щоб під час його інавгурації в Софії Київській при збігу великої кількості людей не провалилася б підлога під особами, що охоронялися, іноземними делегаціями та ін.
Але під час інавгурації і пізніше підлога Софії витримала випробування – ще раз підтвердивши, що і за старих часів будували ґрунтовно, на століття!
Нещодавно в Києві був затверджений спеціальний документ, який чітко обмежує охоронну зону Софії Київської, в якому зокрема відмічене наступне: “Софієвський собор був побудований в першій половині XI століття. Саме з нього почався розвиток кам'яної архітектури в Київській Русі.
Універсальне значення цього пам'ятника полягає в тому, що архітектура собору збереглася до наших днів майже без змін. На стінах собору - унікальний ансамбль монументального живопису: 260 кв. м мозаїки і близько 3 тис. кв. м фресок. У Софієвському соборі була створена перша на Русі бібліотека, яка, за припущеннями деяких археологів, може ще зберігатися в глибинах лабіринту підземних ходів Софії.
На території заповідника розміщені поховання київських князів, митрополитів Русі і самого засновника собору - Ярослава Мудрого. З 1990 року Софієвський собор значиться в "Списку світової і природної спадщини ЮНЕСКО". Таким чином, знову була підтверджена версія про можливе місцезнаходження легендарної бібліотеки, думаю, що тут знайшла віддзеркалення і наша версія, яку ми неодноразово докладали як керівництву заповідника, так і іншим зацікавленим особам і організаціям.
Але, не виключено, що там може знаходитися і схованка гетьмана Мазепи і т.п., який відомий і як відновник Софії Київської. Саме характерне українське бароко залишив нам після себе Мазепа, перебудувавши стародавні споруди. На нашу думку, в знайдений потайний хід без особливих зусиль можна потрапити з двору, де він виходить з під будівлі (фундамент якого всього біля 50 см.) у бік Трапезної.
Щодня над ним по невеликій доріжці проходять тисячі туристів і відвідувачів музею прямуючи до знаменитої дзвіниці стародавньої Софії або до пам'ятника Богдану Хмельницькому та ін. Не виключено, що один з ходів веде у бік річки Дніпро (у район адміністративної будівлі Міністерства закордонних справ України і верхньої станції київського фунікулера).
Природно, що при відповідних розкопках за участю археологів і фахівців необхідно прийняти всі необхідні заходи безпеки і збереження, оскільки пам'ятник до всього охороняється і ЮНЕСКО. Ймовірно, краще всього здійснити невеликий прокоп не в самому соборі, а на відкритій ділянці прилеглої території між будівлею Софії Київської і трапезною і спробувати зверху увійти до вказаної на схемі ділянки, виявленого підземного ходу, ведучого до потайної кімнати під підлогою будівлі собору.
Тепер, як кажуть, «розтин покаже!». Більш докладніше про це можна прочитати також в моїй книзі «Таємниці золотої пекторалі», в окремих статтях і в Інтернеті. ( Автор виражає особисту вдячність пані Н.М. Цуркан за надання консультативною та іншій допомозі при створенні даної та ін. статей).
Немає коментарів:
Дописати коментар