РОДНОЙ БРАТ ВЛАДИМИРА ЛЕНИНА
Не так давно в руки историков попали интересные фотографии двух близнецов, которых по утверждениям зовут Владимир и Сергей Ленин. Да, если вы не знали, у Владимира Ульянова Ленина был родной брат близнец, о существовании которого основатель Советского государства пытался всячески умалчивать. Читаем далее интересные факты.




Меж тем, Сергей был полноправным членом семьи, родители очень его любили и часто баловали.



Сергей был полной противоположностью Володе. Он любил животных, а впоследствии, после получения диплома об образовании навсегда стал вегетарианцем.



Однажды приехав в Уфу, Сергей случайно встретил на ярмарке Володю (Владимир Ильич слева, а Сергей Ильич - справа)



Жестокость Володи и революционные взгляды других членов семьи на некоторое время разлучили братьев. 16 лет от роду, Сергей, уехал из родного дома и осел в Уфимской губернии, где вскоре женился на местной девушке - красавице Зухре. Родители и брат на свадьбу не приехали, сославшись на свирепствовавший тиф.



Спустя некоторое время Сергей попытался вовлечь брата в язычество. Но кроме данной фотографии, мы не имеем точного подтверждения, что В.И. Ленин разделял его взгляды.



К тридцати годам Сергей Ильич нажил неплохой капитал на торговле воском, за счет чего смог взять в жены трех самых красивых девушек, теперь ставшего ему родным, села.



После восстания 1905 года, начались сложные времена для молодой коммунистической ячейки. Отчаянно не хватало средств. Тогда Владимир Ильич в феврале 1906 года обращается за помощью к зажиточному брату. "Революция погибнет, без средств к существованию" - пишет он в своем знаменитом письме Сергею Ильичу. Тот не остается в стороне и через некоторое время, продав все запасы воска, собирается в далекий путь в Петроград, чтобы привезти деньги для великого дела Революции!



В те же годы Владимир Ильич готовит народные массы к будущим великим победам. Он самолично точит оружие, постоянно агитирует среди рабочих и передовых слоев крестьянства.



Великая Октябрьская Социалистическая Революция застала братьев плечом к плечу у горнила будущей Великой Страны.



Ленин всегда прислушивался к советам брата. "Вместе мы сила - любил говаривать Владимир Ильич" - вспоминала впоследствии Надежда Константиновна Крупская.



Разительное сходство Сергея Ильича с Лениным иногда создавало комичные ситуации. На этой фотографии можно видеть, как Сергей Ильич пришел в фотоателье оформлять пропуск в Кремль. На пропуске потом ошибочно напишут "Ленин В.И." (в настоящее время передан в дар Музею Революции, г.Москва)



После того, как молодая страна стала крепнуть и вставать на ноги, Сергей Ильич отправился к себе в родную Уфимскую губернию, где активно занимался просветительством и агитацией.



После смерти Ленина и прихода к власти Сталина, началась настоящая охота за единомышленниками великого вождя. Первой мишенью в этом кровавом списке неминуемо должен был стать Сергей Ильич. Как две капли, похожий на брата, он вполне мог бы возглавить молодое Советское государство. Но, к сожалению, вместо этого он был вынужден тайно бежать в Литву, а оттуда через Румынию в Швейцарию. "Я опасаюсь репрессий, того, что не смогу более послужить Родине, продолжить дело моего брата" - писал он в своих дневниках.



Но вдали от Родины Сергей Ильич остался верен идеям марксизма- ленинизма. В 1938 году он предпринимает попытку объединения единомышленников делу Ленина, раскиданных по свету железной рукой кровавого Сталина.



Мексика и её добрые обитатели становится вторым домом Сергея Ильича. Там он работает, издается, там выходит в свет его знаменитый труд "Поворот истории вспять". Впоследствии книга была переведена на многие языки и переиздавалась около 40 раз.




Главной идеей всей своей жизни, Сергей Ильич Ульянов считал принцип "исламизации" коммунизма, увы, не встретивший поддержки среди соотечественников.



Для более подробного изучения этой религии он поехал в Мекку, где провел два года, и где, по непроверенной информации, у него родилась дочь.



К сожалению, теория исламизации не нашла отзывов ни на Родине, ни за ее рубежами. В 50-е годы, по личному приглашению товарища Фиделя Кастро, он приезжает на Кубу, где и остается до самого конца своей жизни.



Умер Сергей Ильич на Кубе, в 1965 году, так и не пережив смещения Н.С. Хрущева, которого искренне любил и поддерживал.

За метеріалами http://nevsedoma.com.ua/

План Аллена Даллеса

Директор ЦРУ А.Даллес

Политика против СССР была сформирована в США еще в конце 40-х XX века и озвучена американским генералом Алленом Даллесом, руководителем политической разведки США в Европе, который в последствии стал директором ЦРУ. Вот его слова:

"Окончится война, все как-то утрясется, устроится. И мы бросим все, что имеем, - все золото, всю материальную мощь на оболванивание и одурачивание людей! Человеческий мозг, сознание людей способны к изменению. Посеяв в Советском Союзе хаос, мы незаметно подменим их ценности на фальшивые и заставим их в эти фальшивые ценности поверить. Как? 

Мы найдем своих единомышленников и союзников в самой России. Эпизод за эпизодом будет разыгрываться грандиозная по своему масштабу трагедия гибели самого непокорного народа на Земле, окончательного, необратимого угасания его самосознания. 

Из литературы и искусств мы, например, постепенно вытравим их социальную сущность, отучим художников, отобьем у них охоту заниматься изображением, исследованием тех процессов, которые происходят в глубинах народных масс. 

Литература, театры, кино - все будет изображать и прославлять самые низменные человеческие чувства. Мы будем всячески поддерживать и поднимать так называемых творцов, которые станут насаждать и вдалбливать в человеческое сознание культ секса, насилия, садизма, предательства - словом, всякой безнравственности. В управлении государством мы создадим хаос и неразбериху. 

Мы будем незаметно, но активно и постоянно способствовать самодурству чиновников, взяточничеству, беспринципности. Бюрократизм и волокита будут возводиться в добродетель. Честность и порядочность будут осмеиваться и никому не станут нужны, превратятся в пережиток прошлого. Хамство и наглость, ложь и обман, пьянство и наркомания, животный страх друг перед другом, предательство, национализм, вражду народов и, прежде всего, вражду и ненависть к русскому народу,- все это мы будем ловко и незаметно культивировать, все это расцветет махровым цветом. 

И лишь немногие, очень немногие, будут догадываться, что происходит. Но таких людей мы поставим в беспомощное положение, превратим в посмешище, найдем способ их оболгать и объявить отбросами общества. 

Будем вырывать духовные корни, опошлять и уничтожать основы нравственности. Мы будем расшатывать таким образом поколение за поколением. 

Будем браться за людей с детских, юношеских лет, и главную ставку всегда будем делать на молодежь - станем разлагать, развращать и растлевать ее. Мы сделаем из нее циников, пошляков и космополитов"

Подземный «Лагерь дождевого червя» дивизии СС «Мертвая голова»

В годы второй мировой войны и после нее, по степени продвижения советских войск на оккупированной фашистами территории, стали появляться рассказы, свидетельства тех, кто сталкивался и своими глазами видел подземные сооружения, созданные гитлеровцами. И поныне назначение некоторых их них остается неизвестно и будоражит историков своими загадками.

В Польше и Германии до сих времен ходят легенды о загадочных подземных укреплениях, затерянных в лесах северо-западной Польши и обозначавшихся на картах вермахта как «Лагерь дождевого червя». Данный бетонированный и усиленный находящийся под землей город остается и до наших дней одной из терра инкогнита. По сведетельствам тех, кто там побывал в 60-е годы прошлого столетия, эта местность предстала как затерянный в складках рельефа северо-западной Польши небольшой населенный пункт, который, как казалось, был всеми забыт.Вокруг угрюмые, труднопроходимые лесные массивы, малые речки и озера, старые минные поля, надолбы, прозванные «зубами дракона», и рвы зарастающих чертополохом прорванных советскими войсками укрепрайонов вермахта. Бетон, колючая проволока, замшелые развалины — все это остатки мощного оборонительного вала, когда-то имевшего целью «прикрыть» фатерланд в случае, если война покатится вспять. У немцев Мендзижеч именовался Мезерицем. Укрепрайон, вбиравший и Кеньшицу, — Мезерицким. Здесь, на малоизвестном миру пятачке Европы, военные поговаривали о тайне лесного озера Кшива, расположенного где-то рядом, в окладе глухого хвойного бора. Но никаких подробностей. Скорее — слухи, домыслы…В то время там располагалась пятибатальонная бригада, расквартированная в бывшем немецком военном городке, скрытом от любопытного глаза в зеленом бору. Когда-то именно это место и было обозначено на картах вермахта топонимом «Regenwurmlager» — «Лагерь дождевого червя».

По рассказам местных жителей, затяжных боев здесь не было, немцы не выдержали натиска. Когда им стало ясно, что гарнизон (два полка, школа дивизии СС «Мертвая голова» и части обеспечения) может попасть в окружение, он срочно эвакуировался. Трудно себе представить, как можно было за несколько часов почти целой дивизии ускользнуть из этой природной западни. И куда? Если единственная дорога была уже перехвачена танками 44-й гвардейской танковой бригады Первой гвардейской танковой армии генерала М. Е. Катукова советских войск.Изумительное по красоте кеньшицкое лесное озеро повсюду окружено знаками тайны, которой, кажется, здесь пропитан даже воздух. С 1945-го и почти до конца 1950-х годов место это находилось, по сути дела, лишь под присмотром управления безопасности города Мендзижеч — где, как говорят, по службе его курировал польский офицер по фамилии Телютко, — да командира дислоцированного где-то рядом польского артиллерийского полка. При их непосредственном участии и была осуществлена временная передача территории бывшего немецкого военного городка советской бригаде связи. Удобный городок полностью отвечал предъявляемым требованиям и, казалось, был весь как на ладони. Вместе с тем осмотрительное командование бригады решило тогда же не нарушать правил расквартирования войск и распорядилось провести в гарнизоне и окрест тщательную инженерно-саперную разведку.

Вот тут-то и начались открытия, поразившие воображение даже бывалых фронтовиков, еще проходивших в ту пору службу. Начнем с того, что вблизи озера, в железобетонном коробе, был обнаружен заизолированный выход подземного силового кабеля, приборные замеры на жилах которого показали наличие промышленного тока напряжением в 380 вольт. Вскоре внимание саперов привлек бетонный колодец, который проглатывал воду, низвергавшуюся с высоты. Тогда же разведка доложила, что, возможно, подземная силовая коммуникация идет со стороны Мендзижеча.Однако здесь не исключалось и наличие скрытой автономной электростанции, и еще то, что ее турбины вращала вода, падающая в колодец. Говорили, что озеро каким-то образом соединено с окружающими водоемами, а их здесь немало. Проверить эти предположения саперам бригады оказалось не под силу. Части СС, находившиеся в лагере в роковые для них дни 45-го, как в воду канули. Поскольку обойти озеро по периметру из-за непроходимости лесного массива было невозможно, военные решили сделать это по воде. За несколько часов они обогнули озеро и шли в непосредственной близости от берега. С восточной стороны озера возвышались несколько мощных, уже поросших подлеском холмов-терриконов. Местами в них угадывались артиллерийские капониры, обращенные фронтом на восток и юг. Удалось заметить и два похожих на лужи маленьких озерка. Рядом возвышались щитки с надписями на двух языках: «Опасно! Мины!».Военные тогда рассказывали, что холмы-терриконы представляли собой египетские пирамиды. Внутри них вроде бы были разные потайные ходы, лазы. Через них из-под земли советские радиорелейщики при обустройстве гарнизона доставали облицовочные плиты. Говорили, что «там» настоящие галереи. А что касается этих лужиц, то, по оценке саперов, это и есть затопленные входы в подземный город. Имелась там и еще одна загадка — остров посреди озера. Военные заметили, что этот остров на самом деле не остров в обычном понимании. Он плавает, точнее, медленно дрейфует, стоя как будто на якоре.

Вот как описывал этот остров один из свидетелей: «Плавающий остров порос елями и ивняком. Площадь его не превышала пятидесяти квадратных метров, и казалось, он действительно медленно и тяжело покачивается на черной воде тихого водоема. У лесного озера было и явно искусственное юго-западное и южное продолжение, напоминающее аппендикс. Здесь шест уходил в глубину на два-три метра, вода была относительно прозрачной, но буйно растущие и напоминающие папоротник водоросли совершенно закрывали дно. Посреди этого залива сумрачно возвышалась серая железобетонная башня, явно имевшая когда-то специальное назначение. Глядя на нее, я вспомнил воздухозаборники Московского метро, сопутствующие его глубоким тоннелям. В узкое окошко было видно, что и внутри бетонной башни стоит вода. Сомнений не было: где-то подо мной подземное сооружение, которое зачем-то потребовалось возводить именно здесь, в глухих местах под Мендзижечем».Во время одной из многочисленных инженерных разведок саперы выявили замаскированный под холм вход в тоннель. Уже при первом приближении стало ясно, что это серьезное сооружение, к тому же, вероятно, с разного рода ловушками, включая минные. По понятным причинам информация об этой необычной экспедиции осталась конфиденциальной в то время.

Один из участников одной из поисковых групп, техник-капитан Черепанов рассказывал позже, что через один дот, по стальным винтовым лестницам они опустились глубоко под землю. При свете кислотных фонарей вошли в подземное метро. Это было именно метро, так как по дну тоннеля проложена железнодорожная колея. Потолок был без признаков копоти. По стенам — аккуратная расшивка кабелей. Вероятно, локомотив здесь двигала электроэнергия.Группа вошла в тоннель не в начале. Начало тоннеля находилось где-то под лесным озером. Другая часть была устремлена на запад — к реке Одер. Почти сразу обнаружили подземный крематорий. Медленно, с соблюдением мер предосторожности, поисковая группа двигалась по тоннелю в направлении современной Германии. Вскоре бросили считать тоннельные ответвления — их обнаружили десятки. И вправо, и влево. Но большая часть ответвлений была аккуратно замурована. Возможно, это были подходы к неизвестным объектам, в том числе частям подземного города.

Грандиозная подземная сеть оставалась для непосвященных грозящим многими опасностями лабиринтом. Проверить его основательно не представилось возможным. В тоннеле было сухо — признак хорошей гидроизоляции. Казалось, с другой, неведомой, стороны вот-вот покажутся огни поезда или большого грузового автомобиля (автотранспорт тоже мог там двигаться). Со слов Черепанова, это был рукотворный подземный мир, являющий собой прекрасную реализацию инженерной мысли. Капитан рассказывал, что группа двигалась медленно и через несколько часов пребывания под землей стала терять ощущение реально пройденного.

Кому-то из ее участников пришла мысль, что исследование законсервированного подземного города, проложенного под лесами, полями и речками, — задача для специалистов иного уровня. Этот иной уровень требовал больших сил, средств и времени. По оценкам военных, подземка могла тянуться на десятки километров и «нырять» под Одер. Куда дальше и где ее конечная станция — трудно было даже предположить.Постепенно складывалось новое видение этой необычной по своим масштабам военной загадки. Выяснилось, что в период с 1958 по 1992 год у пятибатальонной бригады поочередно сменилось девять командиров, и каждому из них — хочешь не хочешь — приходилось адаптироваться к соседству с этой неразгаданной подземной территорией. По инженерно-саперному заключению, только под гарнизоном было обнаружено и обследовано 44 километра подземных коммуникаций. По свидетельству одного из офицеров, служивших в советском гарнизоне, высота и ширина ствола подземного метро составляют примерно по три метра. Горловина плавно опускается и ныряет под землю на пятидесятиметровую глубину. Там тоннели разветвляются и пересекаются, имеются транспортные площадки-развязки. Стены и потолок метро выполнены из железобетонных плит, пол выложен прямоугольными каменными плитами.

По свидетельству поляка-краеведа, доктора Подбельского, долгие годы занимавшегося изучением этого города, немцы начали стороить этот стратегический объект еще в 1927 году, но наиболее активно — с 1933 года, когда к власти в Германии пришел Гитлер. В 1937 году последний лично прибыл в лагерь из Берлина и, как утверждали, по рельсам секретной подземки. Фактически с этого момента спрятанный город считался сданным в пользование вермахта и СС. Какими-то скрытыми коммуникациями гигантский объект соединялся с заводом и стратегическими хранилищами, тоже подземными, расположенными в районе сел Высока и Пески, что в двух-пяти километрах западнее и севернее озера.

Само озеро Кшива является неотъемлемой частью тайны. Площадь его зеркала составляет не менее 200 тысяч квадратных метров, а шкала глубин — от 3 (на юге и западе) до 20 метров (на востоке). Именно в восточной его части некоторым советским военнослужащим удавалось в летнее время при благоприятном освещении разглядеть на заиленном дне нечто, по своим очертаниям и другим особенностям напоминающее очень большой люк, получивший у военнослужащих прозвище «глаз преисподней».Так называемый «глаз» был плотно закрыт. Не его ли в свое время должен был прикрывать от взгляда пилота и тяжелой бомбы уже упомянутый выше плавучий остров? Для чего мог служить такой люк? Скорее всего, он выполнял роль кингстона для экстренного затопления части или всех подземных сооружений. Но если люк до сего дня закрыт, значит, им не воспользовались в январе 1945-го. Таким образом, нельзя исключить и то, что подземный город не затоплен, а законсервирован «до особого случая». Что-то хранят его подземные горизонты? Кого ждут? Вокруг озера, в бору, немало сохранившихся и разрушенных объектов военного времени. Среди них руины стрелкового комплекса и госпиталя для элиты войск СС. Все было сделано из железобетона и огнеупорного кирпича. И главное — мощные доты. Их железобетонные и стальные купола были когда-то вооружены крупнокалиберными пулеметами и пушками, оборудованы механизмами полуавтоматической подачи боеприпасов. Под метровой броней этих колпаков на глубину до 30-50 метров уходили подземные этажи, где располагались спальные и бытовые помещения, склады боепитания и продовольствия, а также узлы связи.

Подступы к этим смертоносным огневым точкам были надежно прикрыты минными полями, рвами, бетонными надолбами, колючей проволокой, инженерными ловушками. Они были при входе в каждый дот. Представьте, от бронированной двери внутрь дота ведет мостик, который немедленно опрокинется под ногами непосвященного, и тот неминуемо рухнет в глубокий бетонный колодец, откуда живым ему уже не подняться. На большой глубине доты соединены ходами с подземными лабиринтами.Так для чего же был построен «Город дождевого червя»? Уж не развернул ли он сеть подземных городов и коммуникаций вплоть до Берлина? И не здесь ли, в Кеньшице, ключ к разгадке тайны сокрытия и исчезновения «Янтарной комнаты», других сокровищ, похищенных в странах Восточной Европы и прежде всего России? Может быть, «Regenwurmlager» — один из объектов подготовки нацистской Германии к обладанию атомной бомбой? И сегодня смельчаки, авантюристы и мечтатели едут туда, чтобы попытаться сделать открытие и ответить на те вопросы, которые есть в этой истории.

В восьми километрах от украинского областного центра Винница есть место, которое тоже уже более полувека будоражит умы исследователей и журналистов. Местные жители его называют «дурным». А покойная болгарская ясновидица Ванга предостерегала, что тут «смертельная опасность подстерегает каждого». В годы второй мировой войны здесь был построен подземный командный пункт Гитлера «Вервольф». С тех пор об этом районе и ходят самые мрачные поверья.Под сохранившимися на сотне гектаров остатками монолитных плит и каменных стен, на глубине в десятки метров, по утверждению той же провидицы Ванги, «затаилась опаснейшая болезнь». Возможно, она находится в законсервированных гранитных подземельях, многоярусных жилых и служебных сооружениях с некогда автономным электропитанием и водоснабжением, системой радиационной и бактериологической защиты, мощной аппаратурой дальней связи. А может быть, в сверхсекретном объекте N3 на втором подземном этаже, в который, судя по всему, до сих пор никто не смог проникнуть.

Исследователи утверждают, что под толстым слоем песчаника, в скалистом грунте на уровне третьего подземного этажа проходила железнодорожная ветка, по которой подвозили какие-то таинственные грузы. Толщина стен подземного сооружения достигала пяти метров, а его перекрытий — восемь! Зачем такая мощь?По документам, которые в свое время просочились в печать, на его строительстве было задействовано более четырех тысяч человек. В основном — пленные. В живых немцы не оставили никого из них. Работало немало и немецких специалистов. Большинство из них также были уничтожены. Они покоятся в нескольких братских могилах в ближайших к «Оборотню» селах. Как рассказывали старожилы: «Пленные размещались здесь же неподалеку, за речкой — в коровниках и конюшнях. Была зима 1942-го, страшно морозная, снежная. Как же они, бедные, страдали! Полураздетые, голодные. Спали прямо на земле. Гнали их на работу колоннами, в оцеплении собак и автоматчиков. Кто падал и не мог больше двигаться — пристреливали.

Вот что в свое время рассказывала Елена Лукашевна Деминская, одна из трех оставшихся в живых жительниц сел Стрижавка и Коло-Михайловка, привлекавшихся немцами к строительству ставки Гитлера. „Я чистила кору спиленных деревьев, срубала сучки и ветки. А зачем фашистам нужны были дальше эти сосны и дубы — не знаю. Было несколько колец заграждений. Мы работали во втором кольце. Бревна грузили на подводы, а пленные везли их в глубь леса. По-моему, почти все из них назад не возвращались. Что там робили (делали) — мы могли только думать-гадать. Один из наших сельских хлопцев, партизан с “Черного леса», как-то ночью пришел хлеба-картошки попросить и говорил о глубоких котлованах и бетонных ходах-норах под землей.

Туда нас никто не пускал. Везде вышки с пулеметами, дзоты. Пропуска, что нам выдали, охрана спрашивала на каждом шагу: «Матка, документ». Так мы привязывали эти бумажки прямо на лоб и целый день не снимали — дывысь, окаянный, щоб тоби очи повылазылы.Раз как-то, это было уже летом 42-го, я полола картошку и вижу: в сторону леса проехало — сама посчитала — пятнадцать легковых машин. Вокруг мотоциклы с пулеметами, броневики. Потом говорили в селе, сам фюрер наведался со своей кралей".

«На территории бункера красиво было — трава посеяна кругом, клумбы с цветами. И даже мраморный плавательный бассейн. Я не раз на территорию бункера попадала — привозила немцам огурцы, помидоры, капусту, молоко», — дополняет вторая выжившая, давняя подруга Е. Деминской Елена Николаевна Берегеля.

«Мы колхозное возили, — рассказывала Берегеля. — У нас же колхоз имени Ильича и в окупацию действовал. Мужики все на войне, а мы — и скотниками, и ездовыми, и грузчиками были. А куда деваться? Откажешься — расстреляют. Кормить приходилось немцев. Может, и самого Гитлера с его жинкой. Говорят, в глубине леса, еще за оградой с проводами, по которым ток пропускали, был бассейн, где они купались. Но туда даже муха не могла пролететь, так все охраняли».

Исторические документы свидетельствуют, что впервые фюрер находился в своей винницкой ставке в июле-октябре 1942 года, вторично — в августе 1943-го и пробыл около месяца. Была при нем и Ева Браун. Здесь Гитлер принимал японского посла, вручал железный крест летчику-асу Францу Беренброку, сбившему более сотни самолетов. Другой вопрос — чем, кроме управления военными действиями, занимался фюрер в своей огромной ставке, строившейся на века, с ее подземными лабиринтами в сотни и сотни метров? Вопросами охраны объекта занимался лично Гиммлер, по его указанию зенитные установки сбивали любой, хоть даже и свой самолет, появившийся на подступах к бункеру.

Версий много, и одна противоречивее и вроде бы даже абсурднее другой. Исследования «Вервольфа» (законсервированного путем взрыва всех входов) велись и в 60-е годы, и в 1989-1990 годах — в рамках комплексной программы «Гермес». После шурфования, эхолокации, рекогносцировки и съемок местности со спутников, других исследований экспедиции срочно уезжали, увозя с собой засекреченные данные, с которыми мы вряд ли скоро ознакомимся в полном объеме. Проникли ли ученые и спецслужбы в сам бункер и его объект N3, который из космоса, как утверждают, воспринимается сплошным черным пятном? Что в нем спрятано? Золото рейха, а может, Янтарная комната? Ведь неподалеку, в поселке Клесово Ровенской области немцы активно разрабатывали залежи янтаря, считавшегося «арийским камнем». К слову, до сих пор не раскрыта тайна и бункера главы рейхскомиссариата Украины генерала Эриха Коха, который находился в Ровно в массивном здании. Есть версия, что часть Янтарной комнаты спрятана в его и соседних залитых водой подземельях.Почему-то не за Кохом, а за заместителем министра финансов рейха Гелем охотился легендарный Николай Кузнецов — и убил его. Гель, как утверждают источники, должен был развернуть в здешних местах производство янтарных украшений, и экспонаты Янтарной комнаты ему нужны были как образцы совершенства. В Ровно осталось немало свидетелей, видевших, как глубокой ночью со стороны вокзала в направлении бункера «гауляйтера» ехала колонна машин без номеров, груженных ящиками. Назад грузовики возвращались порожними.

Те, кто посещал это место, рассказывают о том, что в глаза бросается скудность, какая-то болезненность здешней природы, чахлость деревьев и кустарников на всей территории «Оборотня», хотя в сотне метров отсюда буйно растут деревья. Недаром считают во всей округе, что здесь «дурное место, темное, злое».

Действительный член географического общества Российской академии наук Иван Кольцов, в свое время будучи руководителем засекреченного отдела по биолокации при Совете Министров СССР, занимался изучением подземелий «Вервольфа». Вот его комментарий для «Труда».

«Есть среди подземных сооружений, построенных гитлеровцами в годы второй мировой войны, те, что представляют особый интерес и покрыты плотной завесой тайны. Это командные пункты стратегического назначения немецко-фашистских войск, именуемые обычно ставками Гитлера. Всего, как известно, их было семь: „Фельзеннест“ (»Гнездо в скалах") на горном правобережье Рейна; «Танненберг» («Еловая гора») в горных лесах Шварцвальда; «Вольфшлюхт» («Волчье ущелье») на бывшей франко-бельгийской границе под городком Прюэ-де-Пеш; «Вервольф» («Оборотень») в районе Винницы; «Беренхалле» («Медвежий зал») в трех километрах от Смоленска; «Рере» (Тоннель) в Галиции и «Вольфшанце» («Волчье логово») — в Восточной Пруссии, в семи километрах от Растенбурга (ныне — польский город Кентшин).

Пожалуй, более других окутана туманом таинственности ставка «Вервольф» в 8 километрах от Винницы. Возведена она была в крайне короткие сроки — менее чем за год. Гитлер руководил отсюда своей армией с июля до октября 1942 года. Месторасположение объекта также было выбрано не случайно. Предания гласят, что в древние времена здесь стояли культовые сооружения наших предков с сильной положительной энергетикой.

На подземных работах трудились тысячи советских военнопленных. Все они плюс сотни немецких специалистов после ввода объекта в строй были расстреляны. Случай беспрецедентный — «своих» фашисты обычно оставляли в живых. Значит, секретность стройки была наивысшей. В чем тут дело? В ставке? Но строители всех других ставок были оставлены в живых. А может быть, дело в полезных ископаемых, что добывались во время проходки штолен? Или в той продукции, что делалась из этого сырья на подземных заводах?

Пока ответы на эти вопросы не найдены. Во время исследования, в котором мне довелось участвовать, удалось лишь выяснить, что подземелья «Вервольфа» имеют несколько этажей на разных уровнях с разной удаленностью друг от друга. Все они соединены между собой тоннелями, уходящими от ставки на многие километры, например, в сторону населенного пункта Калиновка (15 км), где тоже велись подземные работы. При отступлении многие входы в подземелья, как и саму ставку, гитлеровцы взорвали. Однако сейчас ведутся работы по размуровке входов, чтобы создать музейный комплекс наподобие того, что существует в польше в «Волчьем логове».

Что касается таинственного объекта N3, то добраться до него нам так и не удалось. Однако методом биолокации за мощными бетонными стенами обнаружены огромные массы металлов, в том числе и драгоценных — золото, платина. Фиксируется какое-то сооружение из них непонятного предназначения. Тайна будет разгадана только тогда, когда удастся вскрыть железобетонный панцирь объекта N3. К сожалению, даже во времена СССР на это не хватило средств, во всяком случае, для нашей экспедиции".

Источник: secrets-world.com

Неможлива металургія в давнину

Бібліотека Ярослава МУДРОГО

Бібліотека Ярослава Мудрого — за літописними свідченнями, перша бібліотека Київської Русі, що розташовувалася на території Софійського Собору в Києві.

Історія

Час заснування бібліотеки невідомий. У «Повісті временних літ» про неї згадується під 1037 роком. Віддаючи належне Ярославу Мудрому, літописець після розповіді про користь книг, які — «суть реки напояющие вселенную», говорить, що «Ярославъ же сей, якоже рекохом, любил бе книги, много написав и положи в святей Софии церкви».

Це єдина згадка в літописних джерелах про першу бібліотеку Київської Русі. Подальша її доля невідома. Мало відомостей і про первинне місце розташування книгозбірні й книгописної майстерні при ній, а також про кількісний і якісний склад її фонду.

Щодо книжок бібліотеки, літопис наголошує на винятково церковному їх спрямуванні. Очевидно, більшість із них справді були церковними, адже потреба в них диктувалася поширенням на Русі християнства. Одначе поряд з церковними перекладалися, очевидно, й книжки, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філосовські та юридичні трактати, публіцистичні твори. Саме вони послужили основою для перетворення Софії Київської на центр літописання і передової думки.

У Софії Київській було укладено перший літописний звід 1037-39 років, написано і проголошено знамените «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона, створено «Ізборник Святослава», написано «Послання до Смоленського пресвітера Фоми» київського митрополита Климента Смолятича. Знайомство з творами Іларіона і Климента Смолятича переконує в тому, що їм були відомі основні положення філософських вчень Платона, Арістотеля та інших філософів давніх часів.

Є підстави стверджувати, що бібліотека Софії Київської і книгописна майстерня, заклали основу бібліотеки Києво-Печерського монастиря, а також бібліотек інших великих міст Київської Русі. За підрахунками фахівців, книгозбірня Софійського собору налічувала понад 950 томів.

З приводу подальшої долі бібліотеки думки дослідників розділилися. Одні вважають, що частина її книг напередодні монголо-татарської навали розійшлася по бібліотеках різних соборів і монастирів, а решта загинула 1240 року при спаленні Києва. Інші сподіваються, що книги вдалося сховати десь у київських, а то навіть і прикиївських підземеллях. На думку відомого російського дослідника-книгознавця М. Розова, сліди бібліотеки Ярослава треба шукати в «Ізборніку Святослава», а також у 20 інших давньоруських рукописах, які зберігаються в Санкт-Петербурзі в Російській національній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. Можливо, якісь книжки із Софії були переміщені в Києво-Печерський монастир. Павло Алеппський 1653 року писав, що в Києво-Печерському монастирі є прекрасне книгосховище з безліччю дорогих книг, у тому числі й пергаментних, яким не менше 500 років.

Проте бібліотека Києво-Печерського монастиря згоріла 1718 року, і визначити, які книжки із Софійського собору були в ній, вже неможливо.

_____

Пошуки і версії про місцезнаходження

Софійський собор у Києві.

Розкопки під Софійським собором були зроблені в 1916 році, після того, як поблизу храму стався обвал грунту. У результаті відкрилася частина підземних переходів, всередині яких знайшли берестяну записку: "Якщо хто Найді цей хід той Найді велій скарб Ярослав» («Хто знайде цей хід, той знайде великий скарб Ярослава»). Однак схованка була порожня, а на стіні був напис про те, що він був розграбований. Про автентичності обох написів немає єдності думок до цих пір. Згідно зі звітом Археологічної комісії, розкопки були припинені для того, щоб запобігти несанкціонованому пошук скарбів місцевих жителів. Сумніви в збереження колекції висловлювалися неодноразово. Вони пов'язані з численними пожежами та розграбування Києва. Найбільш ранні з них, в яких вже фігурують книги, відносяться до 1169 (взяття Києва Мстиславом) і 1206 (нашестя половців) років.

За іншою версією, бібліотека могла бути захована митрополитом Іларіоном в катакомбах Києво-Печерської лаври після його сварки з князем. У цьому випадку в складі бібліотеки могли виявитися книги грецьких іконописців, які розписували в XI столітті монастирські храми. Крім того, є відомості про те, що в 1106 році свою бібліотеку передав у дарунок монастирю правнук Ярослава князь Святослав Давидович Чернігівський, який прийняв постриг під ім'ям Миколи Святоші.

Ще в 1653 році повідомлялося про те, що в лаврі є великі збори стародавніх книг, проте в 1718 році в монастирі сталася спустошливий пожежа, і воно повністю згоріло. Існує версія про те, що частина книг була захована в катакомбах в 1665 році.

Ще одна версія пов'язана з Успенським собором Києво-Печерської лаври. У 1898 році в ньому вже знаходили скарб - «потаємну» монастирську скарбницю, заховану в 1718 році. У 1941 році, під час відступу радянських військ, собор був висаджений у повітря, проте під ним вціліли катакомби. Відомо, що в них зберігалися мощі одного із засновників лаври святого Феодосія.

Також серед місць, де може знаходитися легендарний скарби, називають «Звіринецькі печери» поблизу Видубицького монастиря, а також підземелля зруйнованого Межигірського монастиря.

Цікаві факти

Висловлювалися припущення про те, що частина княжого книгосховища увійшла в не менш легендарну Бібліотеку Івана Грозного.

У наші дні бібліотеку намагалися відшукати методами біолокації.

Ім'ям Ярослава Мудрого названа одна з бібліотек Ярославля.

---

Бібліотека була заснована великим князем у 1037 році як книгосховище Софійського собору Києва. Собор, в якому в ті часи знаходилася кафедра київського митрополита, був центром духовного і культурного життя держави. Саме в його численних приміщеннях розташовувалася одна з перших в Україні шкіл, були майстерні перекладачів та переписувачів. Біля стін собору проводилися народні збори, на яких вирішувалися основні питання зовнішньої і внутрішньої політики.

Князь створював бібліотеку протягом сімнадцяти років - до своєї смерті. Саме створював, а не збирав, оскільки кожну книгу доводилося перекладати з грецької, болгарської або інших мов, а потім вручну переписувати і переплітати. Ярослав був поліглотом, тому історики вважають, що він теж міг брати участь у цій кропіткій роботі. У результаті вдалося виготовити близько тисячі книг.

Кожна рукописна книга була справжнім шедевром. Папери тоді ще не було, тексти писалися на пергаменті, який робили зі шкіри молодих телят чи овець. Для створення однієї книги середнього розміру було потрібно ціле стадо телят ... Палітурки виготовлялися з сап'янової шкіри і прикрашалися золотом, сріблом зі вставками з алмазів, смарагдів і перлів.


Опис спроби віднайти бібліотеку Ярослава, описаний Сергієм Пауком, незалежним дослідником та письменником 

Влітку 1998 року, запросивши відомого українського фахівця з біолокації, академіка і професора Павловца І.М., ми вирішили ретельніше вивчити це питання безпосередньо в самій Софії Київській, заручившись заздалегідь підтримкою і дозволом тодішнього директора цього всесвітньо відомого національного держзаповідника пані Ачкасової В.М. 

Пізніше ми з Павловцем І.М. за допомогою його методів, а також пекторалі та місцевих краєзнавців знайшли під Мелітополем Запорізької області України гігантські підземні структури, розташовані, з урахуванням даних інших фахівців, приблизно на площі близько 9 кв. км.! (Але, про це докладніше буде написано в інших статтях.). 

Отже, дочекавшись вихідного, коли в Софії не було відвідувачів, ми приступили до спеціальних досліджень. Довго прилади «мовчали», але потім спеціальні телескопічні тензори та інша спец. апаратура стали давати потрібну інформацію. До речі, біолокаційні дослідження як в Україні, так і за кордоном, дають досить непогані результати і успішно застосовуються при пошуках корисних копалин, води, підземних порожнеч та ін. з якнайдавніших часів /згадайте лозоходців/, біолокація, тобто знаходження чого-небудь за допомогою біологічних індикаторів, відома декілька тисячоліть, використовують її і зараз, деколи економлячи значні кошти, що її робить досить ефективною і вельми достовірною. 

Так, в Західній Європі в середні століття більше 70% різних родовищ корисних копалин було відкрито із застосуванням біолокації. Пригадую, що в Україні раніше було навіть спеціальне Управління в Міністерстві геології із специфічною назвою - “Укрбіолокація”. Скептикам, також корисно буде дізнатися, що біолокація вперше визнана на державному рівні і в Україні. 

Так, розпорядженням Держстандарту України № 257 від 27.7.1995. р. в класифікатор професій офіційно введені: “оператор біолокації” (3111) і “майстер біолокації” (1222.2) і ін. /Зараз більш частіше застосовуються т.з. георадари, які постійно удосконалюються./ 

В результаті вказаних спецдосліджень підлоги Софії Київської нам вдалося виявити на великій глибині раніше невідомий комплекс підземних ходів і скласти їх план, який офіційно зареєстрований як відкриття (Авторське свідоцтво (УФАМТ) № 670 від 16.02.1999 р.) (див. фото, темна лінія на тротуарі приблизно «вказує» де проходить виявлений підземний хід виходить з під будівлі собору). 

При цьому в правому дальньому кутку від входу на великій глибині (біля 11 м.- це висота 4-х поверхового будинку!) розташована потайна кімната близько 120 куб. м.! Ці дані пізніше ще раз перевірили двоє вчених, серйозні фахівці з біолокації, академіки (І. Батулін і А. Шевченко), які також підтвердили нашу знахідку. (див. План-схему Софії Київської в розрізі). 

А раптом саме в ній і зберігається знаменита БІБЛІОТЕКА (книгосховище) Ярослава МУДРОГО!?. (Адже недаремно аналогічна бібліотека Івана ГРОЗНОГО відвіку вважалася скарбом Російської імперії номер 1. Адже Іван ГРОЗНИЙ як і Ярослав МУДРИЙ, який побудував Софію Київську, споріднені один одному, оскільки обидва – Рюріковичи, які правили на Русі близько 800 років до Романових. Можливо, що родові таємниці, в т.ч. і зі збереження стародавніх текстів, книг і цінностей вирішувалися аналогічним чином, причому споконвіку. 

Так, наприклад відомо, що фундація Покровського собору в Москві, більше відомого як храм Василя Блаженного, - (подклет) ще в часи правління Івана Грозного служила місцем зберігання міської скарбниці, грошей і цінностей багатих городян, що трохи не стало причиною підпалу Москви в 1595 році, під час якого нібито повинно було здійснитися пограбування. 

Мабуть аналогічні сховища мали і інші староруські собори і т.п. 
Не слід забувати, що всі російські царі мали обширні зв'язки з іншими царськими дворами, а також масу родичів при тих дворах. Це було завдяки міждержавним царственим шлюбам. Споконвіку вважалося, що дуже цінну бібліотеку привезла з собою разом зі своїм багатим приданим Софія Палеолог. 

Цікаво, що весільний караван Софії складався з 30 підвод (іноді говорять, що їх було 70), наповнених книгами з візантійської імператорської бібліотеки. ( Софія Фомінішна Палеолог, /Зоя Палеолог/ (померла 7.4.1503), племінниця останнього візантійського імператора Костянтина XI Палеолога, з листопада 1472 дружина великого князя Івана III Васильовича. Ім'я Софії вона отримала в Росії. Шлюб з Софією Палеолог Іван III використовував для зміцнення престижу Русі в міжнародних відносинах і авторитету великокнязівської /царської/ влади усередині країни.) 

У бібліотеці Софії були античні рукописи, грецькі і єврейські книги, глиняні таблички і тексти на листах золота. Але не це було найціннішим. Найімовірніше, в бібліотеку входили скрижалі і скринька-ковчег з рукописами, були там і грецькі пергаменти, латинські хронографії, староєврейські манускрипти. 

Книги нібито зберігалися в трьох склепінчастих підвалах біля покоїв царя. Про це свідчать деякі джерела. Але знаменита бібліотека таємничо зникла і до цих пір не знайдена. Прийнято вважати, що слід її обривається в Олександрівській Слободі (нині м. Олександрівськ). Коли бібліотека в XVI столітті потрапила до Росії, книжкові збори називали "антична ліберія". 

В "Оповіді про Максима Філософа" відомого автора, описується момент входження його в книгосховище: Государь великий князь Василий (отец Ивана ГРОЗНОГО) отверзе царская сокровищница... и обрете в некоторых полатах бесчисленное множество греческих книг, словенским же людям отнюдь неразумны..." Також відомо, що на рубежі XVI і XVII століть бібліотека раптом зникла. 

І в першу чергу зникла вона з опису майна царського двору. У ній згадуються тільки п'ятдесят три рукописні і друкарські книги на церковнослов’янській. І це все. А куди ж поділися глиняні таблички з клинописом та інше? До речі, літописи згадують, що цар спав на своїй скарбниці (а "ліберія" входила до неї), тобто на підземному сховищі. Секрет цієї схованки перед своєю смертю Софія відкрила синові Василю, який залучив до перекладу книг ченця Максима Грека. Через багато років в заповітне підземелля часто спускався Іван Грозний, приводив він туди і свого сина Івана. Ще одне письмове свідоцтво існування бібліотеки — «Лівонська хроніка» Франца Нієнштедта (1540–1622 рр.), де автор приводить розповідь пастора Веттермана, який переселився із завойованого Дерпта до Москви. 

Пастор був людиною освіченою, знав декілька мов, у тому числі і грецьку. Його, як ученого, дуже поважав великий князь. Він велів показати йому свою бібліотеку, сподіваючись на допомогу в перекладі. Веттерман так захоплювався книгами, що сказав — він готовий віддати все своє майно за те, щоб ці книги опинилися в протестантських університетах, бо вони принесуть величезну користь християнству. 

У 1819 році в архіві р. Пярну професор Х. Добелов знайшов список книг з бібліотеки Івана Грозного. Це була чорнова записка перекладача, в якій називалося 800 книг, багато з яких, як наголошувалося, були в золотих палітурках. До наших днів дійшли легенди про те, що на території московського кремля є підземний хід і всілякі схованки, в яких захована царська бібліотека, яку безуспішно шукали від Петра 1 до Наполеона Бонапарта. 

У 1934 році знайшли закритий вхід в підземний тунель. Але до 7 листопада уряд наказав зупинити роботи, замурувати хід і приготувати Червону площу до святкового параду. У 1963 році була створена суспільна комісія з пошуку бібліотеки, яку очолив академік Тихоміров. 

Був навіть складений прекрасний план, але на тому тоді все і закінчилося. Пригадую, що московські дослідники при пошуках бібліотеки Івана ГРОЗНОГО знайшли в старовинних текстах згадку, що кожного разу як доводилося відкривати це потаєне книгосховище доводилося. «проламувати стелю»! Іншими словами, це такий «кам'яний мішок» на великій глибині, куди можна було потрапити тільки розкривши кам'яний купол цього підземного книгосховища. 

Мабуть щось подібне знаходитися і під підлогою Софії Київської. Ось як фахівці зазвичай говорять про відношення Ярослава МУДРОГО до книг: «Ярослав дуже любив книги і часто читав їх. Зібравши багато книгописців і перекладачів, він помножив число книг на Русі і поступово ввів їх у застосування. З того часу книжкова премудрість міцно затвердилася серед росіян». 

Слід зазначити, що книжкові збори виникали в Києві і до Ярослава. Наприклад, його батько Володимир Святославович, за твердженням літописця, "любив словеса книжні і володів, мабуть, бібліотекою...". 
Саме слово "бібліотека" в Стародавній Русі майже не вживалося. У різних містах Русі приміщення для книг мали самі різні назви: "книгохранителька", "книгосховище", "книгохранильня", "книгосховищиця", "зберігальна скарбниця", "книжкова кліть", "книжкова палата" і т.п. 

Вперше слово "бібліотека" зустрічається в знаменитій Геннадієвській біблії 1499 року. Термін "бібліотека" був для росіян ще незвичний, тому на полях проти нього перекладач зробив пояснення - "книжковий будинок". 

А ось витяг з «Цікавої газети»: У літописній статті 1037 року "Повісті тимчасових років" розповідається про заснування першої на Русі бібліотеки київським князем Ярославом МУДРИМ. Це була знаменна подія в житті всієї староруської держави. 

На перший погляд, питання про час заснування бібліотеки Ярослава МУДРОГО може показатися чисто риторичним. Літопис говорить про цю подію у 1037 році, і, отже, саме цю дату слід вважати єдино вірною. Але ж в літописній статті йдеться не про завершення будівництва Софієвського собору, а лише про закладення: "В Лето 6545 (1037). Заложи Ярослав церковь святыя Софья, митрополь ". Куди ж у такому разі була покладена бібліотека Ярослава? 

На думку багатьох дослідників, закладення центрального храму Русі відбулося (як про це і мовиться в " Повести временных лет ") в 1037 році, а його завершення відносилося до 40-х і навіть 50-м років XI століття. Приймаючи цю точку зору (саме вона була довгий час хрестоматійною), учені змушені були з сумнівом відноситися до розповіді літопису про закладення бібліотеки в 1037 році. 

Нещодавні дослідження — археологічні, архітектурні та історичні — переконливо довели, що в російському літописі під 1037 роком йдеться не про початок, а про завершення будівництва Софії Київської. Отже, в тому ж році була заснована і перша староруська бібліотека. 

Які ж книги знаходилися в бібліотеці Софієвського собору або вийшли з її книгописчої майстерні? 

Літопис підкреслює їх виключно церковний характер. Необхідність в такій літературі диктувалася широким розповсюдженням на Русі християнства. Проте разом з церковними переводилися, поза сумнівом, і книги, що містять відомості з світової історії, географії, астрономії, філософії і юридичних трактатів, публіцистичних творів. 

Саме вони послужили основою для перетворення Софії Київської в центр літописання, осередку передової думки Русі XI сторіччя. Тут було складено перший староруський літописний звід 1037—1039 років, написано і проголошено знамените "Слово Іларіона", розроблені основи першої збірки законів Староруської держави — "Російська правда", створені "Ізборник Святослава" і "Послання до Хоми пресвітерові Смоленському" і багато інших творів. 

Знайомство з працями двох російських митрополитів — Іларіона і Клима Смолятича переконує нас в тому, що їх авторам були відомі основні положення філософських учень Гомера, Платона, Арістотеля та інших стародавніх філософів. Відомо, що одна з дочок Ярослава 1 Мудрого – Ганна Київська, після одруження стала королевою Франції, куди привезла дуже дорогу на ті часи євангеліє з бібліотеки батька. (Її називали «Ганна російська – королева французька». Примітно, що вона особисто підписувала всі державні папери Франції, оскільки її чоловік король Франції Генріх 1 був … неграмотний! /) З тих пір, за традицією, що склалася, вступаючи на престол всі королі Франції присягали на цьому стародавньому євангелії, привезеному колись із стародавнього Києва. 

Цікаво, що влітку 2005 року королеві Франції з династії Рюріковичів Ганні Київській за особистим розпорядженням Президента України В.А. Ющенко був поставлений у Франції (м. Санліс) красивий пам'ятник. 

У справі освіти Русі книгописальна майстерня і бібліотека зіграли не меншу роль, ніж сама Софія в розповсюдженні і затвердженні християнства. Книги, що вийшли з її стін, послужили основою для появи нових бібліотек, у тому числі і величезної бібліотеки Печерського монастиря, який вже з кінця XI століття перетворюється на найбільший центр культурного життя Київської Русі. 

"Зерна книжкової мудрості", посіяні Ярославом, дали пишні сходи по всій країні.» Тут хочу додати, що ймовірно колись в Софії Київській зберігався і своєрідний держархів, де зберігалися договори з Візантією, інші грамоти та договори і т.п. державна документація Староруської держави. І далі: «…І, нарешті, про подальшу долю бібліотеки Софійского собору. Чи можемо ми відшукати сліди її книжкових зборів, які налічували більше 950 томів, або вона загинула в страшні для Києва грудневі дні монголо-татарського нашестя 1240 року? Із цього приводу думки дослідників розділилися. Одні вважали і вважають, що книги бібліотеки Ярослава МУДРОГО розійшлися по бібліотеках різних соборів і монастирів, а пізніше влилися в державні і приватні збори». 

Ряд дослідників вважає, що книжкові збори Софієвсього собору не загинули і зберігаються десь в київських підземеллях. Оскільки печерних лабіринтів в Києві багато (більше 50!), то і версій про те, в якому з них захована бібліотека Ярослава МУДРОГО, багато. Пригадую, як відомий український історик і археолог віце-президент Національної академії наук України, (колишній заступник Президента НАНУ ак. Б.Е. Патона), а нині Народний депутат Верховної Ради України (нині у фракції БЮТ) академік НАНУ пан П.П.Толочко (див. фото 8) свого часу очолював пошукову експедицію, яка вивчала стародавні київські підземелля, т.ч. і навколо Софії Київської. У мене навіть є його знаменита книга «Таємниці київських підземель», де він наводить багато цікавих фактів по Києву та ін. 

Із слів екс-директора цього заповідника ніяких серйозних досліджень підлоги Софії Київської з часів війни, коли його нашвидку оглядали сапери після звільнення Києва не проводили. 1 грудня 1999 року мені навіть довелося передати складений нами план підземних структур Софії Київської представникам Управління державної охорони України, що охороняє Президента України, які побоювалися, щоб під час його інавгурації в Софії Київській при збігу великої кількості людей не провалилася б підлога під особами, що охоронялися, іноземними делегаціями та ін. 

Але під час інавгурації і пізніше підлога Софії витримала випробування – ще раз підтвердивши, що і за старих часів будували ґрунтовно, на століття! 

Нещодавно в Києві був затверджений спеціальний документ, який чітко обмежує охоронну зону Софії Київської, в якому зокрема відмічене наступне: “Софієвський собор був побудований в першій половині XI століття. Саме з нього почався розвиток кам'яної архітектури в Київській Русі. 

Універсальне значення цього пам'ятника полягає в тому, що архітектура собору збереглася до наших днів майже без змін. На стінах собору - унікальний ансамбль монументального живопису: 260 кв. м мозаїки і близько 3 тис. кв. м фресок. У Софієвському соборі була створена перша на Русі бібліотека, яка, за припущеннями деяких археологів, може ще зберігатися в глибинах лабіринту підземних ходів Софії. 

На території заповідника розміщені поховання київських князів, митрополитів Русі і самого засновника собору - Ярослава Мудрого. З 1990 року Софієвський собор значиться в "Списку світової і природної спадщини ЮНЕСКО". Таким чином, знову була підтверджена версія про можливе місцезнаходження легендарної бібліотеки, думаю, що тут знайшла віддзеркалення і наша версія, яку ми неодноразово докладали як керівництву заповідника, так і іншим зацікавленим особам і організаціям. 

Але, не виключено, що там може знаходитися і схованка гетьмана Мазепи і т.п., який відомий і як відновник Софії Київської. Саме характерне українське бароко залишив нам після себе Мазепа, перебудувавши стародавні споруди. На нашу думку, в знайдений потайний хід без особливих зусиль можна потрапити з двору, де він виходить з під будівлі (фундамент якого всього біля 50 см.) у бік Трапезної. 

Щодня над ним по невеликій доріжці проходять тисячі туристів і відвідувачів музею прямуючи до знаменитої дзвіниці стародавньої Софії або до пам'ятника Богдану Хмельницькому та ін. Не виключено, що один з ходів веде у бік річки Дніпро (у район адміністративної будівлі Міністерства закордонних справ України і верхньої станції київського фунікулера). 

Природно, що при відповідних розкопках за участю археологів і фахівців необхідно прийняти всі необхідні заходи безпеки і збереження, оскільки пам'ятник до всього охороняється і ЮНЕСКО. Ймовірно, краще всього здійснити невеликий прокоп не в самому соборі, а на відкритій ділянці прилеглої території між будівлею Софії Київської і трапезною і спробувати зверху увійти до вказаної на схемі ділянки, виявленого підземного ходу, ведучого до потайної кімнати під підлогою будівлі собору. 

Тепер, як кажуть, «розтин покаже!». Більш докладніше про це можна прочитати також в моїй книзі «Таємниці золотої пекторалі», в окремих статтях і в Інтернеті. ( Автор виражає особисту вдячність пані Н.М. Цуркан за надання консультативною та іншій допомозі при створенні даної та ін. статей).